Коли з людиною спілкуєшся давно і майже постійно, навіть не уявляєш, що колись може настати мить прощання з нею. З Меланією Михайлівною Кириченко ( просто Мілою, як її називали колеги) ми прощалися рік тому. 13 січня 2013 року ми вітали її з днем народження, а через місяць – 13 лютого – навіки закрилися її очі.

Невпинно пролетів рік. Відбуяла квітом весна, подарувало відпочинок літо, відкружляла листям осінь: пори року змінюють одна одну, немов у калейдоскопі.  Знову нас потішила снігом зима , але у цьому  зимовому калейдоскопі є дата, яка змушує нас  зупинитись у круговерті буднів і замислитись. 13 лютого минає рік, як нас покинула у цьому житті колега Кириченко Меланія Михайлівна.  Увесь свій трудовий шлях вона присвятила педагогічній діяльності, працюючи вчителем фізичного виховання  у Вороньківській школі, а з 1995 року – на посаді голови Бориспільської районної організації Профспілки працівників освіти і науки України. Важко знайти фото, на якому  Меланія Михайлівна одна. Вона завжди була з людьми – і в їх радості, і у хвилини горя. Зі сторони здавалося, що у неї невичерпні запаси енергії, якої має вистачити на всіх, хто її оточує. Вона залишалась мужньою  до останнього свого дня наодинці із страшною хворобою. Важко говорити про Меланію Михайлівну у минулому часі, нам її не вистачає і зараз, але найважче, мабуть, її родині – чоловіку Анатолію, дочці Світлані, сину Сергію та його родині, рідним, кумам. Для усіх нас вона була порадником і розрадою, надійною колегою. Меланія Михайлівна мала дивовижний талант – вона чула людей, знала їх проблеми і допомагала їм. А прийшла біда – сотні людей  намагались допомогти Мілі, збираючи кошти на її лікування. Не судилось…

Світла їй пам'ять. Згадайте добрим словом нашу Мілу усі, хто знав її.

Голова Бориспільської районної організації Профспілки працівників освіти і науки України Сьомак С.П.